ОФІЦІЙНИЙ САЙТ СЕЛА ТРОСТЯНЕЦЬ БЕРЕЖАНСЬКОГО РАЙОНУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ


↕     НОВИНИ     ↕
↕     ДОВІДНИК     ↕
↕     СЕЛО     ↕
↕     РІЗНЕ     ↕
↕     КОНТАКТИ     ↕


Категорії розділу
Мої статті [15]



Головна » Статті » Мої статті

КІНГІР. СТЕПЛАГ. 10 травня 1954 року.

Найстрашнішим спогадом із моїх молодих, можна б сказати — дитячих літ залишилися події, що розпочалися саме цього дня — неділі, 10 травня 1954 року в таборі в'язнів.

Годині о п'ятій дали сигнал шикуватися на головній лінійці посеред табору, — на перевірку. На той час у нашій жіночій зоні перебувало кілька привезених з північних таборів чоловіків-в'язнів, які прочули про своїх рідних — матерів і сестер, тож потайки перейшли, аби стрінутися. Їх усіх половили і посадили в "бур" (барак усиленого режиму).

Наші зони розділяла "Заборонена смуга", високий мур, дроти під напругою. Але чоловіки якось знайшли спосіб перейти це все. Коли ж їх зловлено і посаджено, то всі решта в'язнів-чоловіків уночі кинулися на "запретну смугу" і мур. По них стріляли конвоїри, багато в'язнів полягло, але вони добилися до наших бараків, позривали замки з дверей, увійшли до нас, і кожен розпитував про своїх рідних. Це тривало до білого дня.

Наразі заревла сирена, в зону в'їхали пожежні машини. Начальник режиму наказав виходити на вахту. Чоловіки зібралися в одну колону, і сказали, що на роботу не підуть. Ставили такі вимоги: скасування суворого режиму в таборах Кінгіру (цей режим вже був знятий по всіх інших таборах), звільнення малолітніх в'язнів, а також вимагали приїзду члена ЦК партії.

Спочатку чоловічу колону облили з пожежних машин, трохи пізніше дозволили їм перейти у свою зону. А там завантажили в машини новий етап і повезли в інше місце. ті в'язні, що залишилися, запротестували і заявили, що не підуть на роботу, поки не приїде член ЦК партії.

Тоді начальники й конвойна обслуга обрізали світло в бараках, перекрили воду, не завезли продуктів для в'язнів. Викликали з військової частини танки і розставили їх навколо табору; почали з автоматів стріляти по зоні. В'язні кинулися зводити барикади.

Організатори страйку дали нам команду, щоб після свисту в'язні виходили на барикади, бо військові хочуть увірватися в зону. В зоні діяв і радіопередавач, по якому організатори страйку подавали сигнали у світ. У такому напруженні минали дні й ночі, щораз страшніші, щораз більше загрожуючі життю: небуло їжі, закінчувалася вода, а кулю будь-хто міг дістати кожної хвилини.

Але в'язні й далі висували попередні вимоги: зняти суворий режим, відпустити додому інвалідів і малоліток та провести так звані "зачоти" за працю, у відповідь на це — кулі по в'язнях.

Одного дня в'язні підготували велику паперову кулю, надули її, на ній написали великими червоними літкрами: "Народ без вини, просимо члена ЦК партії" — і пустили в повітря. Куля так швидко летіла, і хоч по ній стріляли, піднялася дуже високо в небеса. Куди її заніс вітер, не знаю.

Контингент табору від дівчаток до бабусь — за дні страйку подобав на живі скелети. Так тривало, здається, 48 діб.

Пригадую, саме були Зелені свята. Зібралися священники різних віровизнань і молилися за долю цих людей, що гинули від голоду й холоду, страху й виснаження, куль.

І от зібралися в'язні на мітинг. Говорили про вже загиблих наших друзів по нещастю, про те, що колись таки дізнається світ про жахи Кінгірського табору, а поки що треба вистояти. Не пам'ятаю імен і прізвищ промовців, не знаю, чи залишилися вони в живих. Бо вночі загуркотіли танки, затріщали автомати, почулися зойки й крики, — почалося пекло на землі; танки чавили людей, як мух, а солдати стріляли. На моїх очах танк переїхав Славку Цісик з Теребовлянщини, Парані Артинюк з Рівнинщини куля відірвала вухо, Дарію з Рівненщини переломив танк, від кулі впала 14-літня Галя з тієї ж області. Тої ночі загинуло кілька сотень дівчат і жінок. Я не можу описати того страхітливого видовища: всюди було багато крові і трупів, поранених та покалічених людей.

О годині 9-10 ранку завила сирена, пролунав наказ всім живим "с вещами" виходити на лінійку. Кожен брав свої лахи і матраци, набиті опилками, і йшли ми як на Голгофу, а конвоїри пускали на нас псів.

Перегнали нас у степ, почали перекличку, щоб знати, хто лишився живий. Тим часом вивозили з табору трупи наших друзів по нещастю, зачищували місце і сліди свого страхітливого злочину. Мертвих загорнули в траншею, вириту бульдозером в степу.

Через сиксотів і стукачів начальство режиму дізналося про організаторів та активних учасників страйку. Тож одних вивезли в табори на північ під Карські Ворота, інших — жінок — в Тайшет. Так розправилися з нами без члена ЦК. А вже після всього приїхала комісія з Алма-Ати, і на зборах сказала нам, що про все це ніхто не повинен знати, а вони нам "усе прощають", то ж і ми, мовляв, повинні простити їм і йти на роботу.

Правда, зняли в таборі суворий режим, почали звільняти додому інвалідів і малоліток. Тоді випустили Михайлину Пальчак, дівчину з Тростянця, що дістала дистрофію. Звільнили й мене.

Все описане — це найсташніше, що я пережила за 9 літ ув'язнення. Хай Господь рятує кожного хрещеного пережити подібне.
Меланія Музика (Процишин)
Категорія: Мої статті | Додав: zhak (07.12.2011)
Переглядів: 1068 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0


Головна Головна Головна
Тростянець



Рейтинг@Mail.ru
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

ДЯКУЄМО ВСІМ ХТО ДИВИВСЯ ЦЕЙ САЙТ, А ТАКОЖ ВСІМ ХТО ДОПОМАГАВ ЗБИРАТИ МАТЕРІАЛИ ДЛЯ САЙТУ. МАТЕРІАЛИ ПРО СЕЛО ТРОСТЯНЕЦЬ ПРОСЬБА НАДСИЛАТИ ЗА АДРЕСОЮ: trostyanec@mail.ru

© Тарас та Олег Жак, 2010-2016