Холодна дорога на Воркуту...

Олекса Ликтей народився 1912 року в с.Тростянець. В сім'ї, крім нього, ще було троє братів і одна сестра. всі вони росли працьовитими, активними в громадському житті. Початкову школу закінчив у Тростянці, семирічку — в Бережанах. Згодом пішов працювати помічником лісничого.

Олекса вступив до лав ОУН в 1935 році. Йому тоді виповнилось 23.

— Я довідався про ОУН в родини, яка проживала в с.Литвинів, — розповідає п.Ликтей. — родичі казали: шукай людей у своєму селі. незабаром я спізнався із студентом гімназії Іваном Кубаєм з Мужилова. Це був дуже розумний хлопець, з ним я радо товаришував. кубай був захоплений ідеями ОУН, і я перейняв це від нього. За свої настрої Іван був засуджений на 2 роки, потім вчився на священника.

Від Кубая я дізнався багато цікавого про діяльність ОУН. Знав, що у Львові націоналісти підпільно видають газети «Дажбог», «Сурма», «Голос нації» (згодом «Голос»). Не раз щастило і самому перечитувати їх. Я був серцем і душею з націоналістами, тому, коли в 1935 році з нагоди річниці знищення панщини в нашому селі люди запланували вивісити синьо-жовтий пропор, я одразу зголосився. На другий дент зчинився гвалт, шандарі зрізали сосну, пошматували прапор й ходили злющі, вишукуючи винних.

1936 року, на другий день Зелених свят, в селі біля церкви люди висипали могилу в честь січових стрільців і поставили березовий хрест з написом: «Поклін борцям за волю України». Через якись час налетіли шандарі, розкидали могилу. Арештували шістьох чоловік, у тому числі й мене. пов'язали нас ланцугами і повели до Потутор у «збірову гміну». били гумовими палицями під сходами будинку до 12 години ночі. Поляки ненавиділи українських патріотів, особливо переслідували активних членів «Просвіти», «Рідної школи», до яких належав і я.

Одного разу ідемо ми з весілля, і мій сусід попросив мене зіграти «Гайдамаки». Я був непоганим музикантом: грав на кларнеті, баритоні, саксофоні на фестинах, весіллях, по різних забавах. Зіграв тоді «Гайдамаків», шандарі підловили і знов три дні відсидів у Потуторській буцигарні. Але мене це не лякало. Я й далі брав активну участь у діяльності «Просвіти», виступали ми з виставами у Тростянці, Божикові, Котові, Волощині. Особливо люди полюбляли дивитися вистави «сватання на Гончарівці», «Гамалія» та інші.

23 травня 1938 року трагічною новиною пронеслася звістка про смерть Коновальця. В день його смерті всюди по Галичині о 12 годині ночі по церквах дзвонили дзвони. 1939 року галицькі націоналісти відправлялися на Закарпаття допомагати збудувати Карпатську Україну. Збиралися туди й ми, але в останній момент одержали повідомлення, що війна програна.

Грандіозне свято відбулося 1941 році на Лисоні. Це була неділя, 26 серпня. Панахиду за полеглими січовиками відправляли 12 священників. У святкуванні брала участь і наша «Просвіта»

У 1944 році Олекса Ликтей вступає в УПА. перші дні вчилися. І ось відповідальна акція — виступ проти поляків на Рогатинщині. О.Ликтей входив до пропагандиського відділу УПА. Розповідає, як дні і ночі їздили вони на підводах цілими куренями (220-230 чоловік) по селах Тернопільщини й сусідніх областей, агітували й виступали проти німців. квартирували по хатах. Біля Хмельницького потрапили в оточення, вирвалися, мали госру сутичку з ворогом й біля Гусятина.

Після закінчення війни для націоналістів настали ще важчі часи. КДБ полювало за кожним, розпустило сітку агентів і сексотів — і ось у січні 1945 р. москалі зненацька наскочили на криївку в Тростянці. У ній було 8 повстанців і серед них Олекса Ликтей. Почалася розправа. Олексу відправили до Тернопільської, де він пробув місяць, а згодом — до найстрашнішої тюрми на той час — до Харківської, звідти — на Воркуту. Тут у таборі він пробув більше 11 років. Каторжна робота в шахтах, промерзання в бараках та недоїдання нівечили душу і тіло, та Олекса тримався мужньо, як і сотні, тисячі його земляків, «прописаних» у таборах.

У 1956 році повернувся в Україну, знайшов роботу в кравецькій артілі в Бережанах.

— Я дуже тішуся з того, що пам'ять про УСС, про воїнів ОУН-УПА в народу жива. Що доглядаються могили полеглим героям, відбуваються вечори-вшанування їх пам'яті. З великим захоплення я спостерігав за відкриттям у Бережанах 14 жовтня 1997 року Меморіалу пам'яті героям, полеглим за волю України. Як дозволяє здоров'я, завжди відвідую свята на Лисоні, їжджу на такі церемонії й по інших містах Галичини.

такі заходи нині потрібні, адже молодь ще мало знає про правдиву історію про боротьбу ОУН-УПА з поневолювачами українського народу, про славних юнаків і юначок, які поклали життя на вівтар свободи і визволення України. І була це сильна і вольова молодь. Тільки в нашому селі членами ОУН було 10 чоловік, а оскільки село Тростянець мало псевдо «Корчі», псевда націоналістів села починалися також на букву «к»: «Корінь», «Клен», «Камінь»..., я юначок на «с»: «Сорока», «Синиця», «Сойка», і т.д.

Яка була сильна конспірація серед молодих галицьких патріотів! «Що права рука дає — ліва не повинна знати», — це правило було законом для юнаків і юначок, котрі вступали до ОУН-УПА.

Сьогодні ми маємо свою незалежну Україну. Наша держава повинна стати міцною, багатою, щоб нею гордилися всі ми: старі оунівці — борці за її волю і молоде покоління, якому у ній жити і творити.